Cодержание

 

Вход для друзей

Добро пожаловать на сайт!
Пожалуйста, авторизуйтесь:





  [?]



Забыли свой пароль?
Зарегистрироваться

Случайная фотография

Мои друзья - Сестри Тельнюк: "Які у нас дороги, така й культура".


Сестры ТельнюкНаші не такі вже давні предки співали або народні пісні (самостійно складаючи і шліфуючи їх), або романси, які творили високоосвічені композитори на вірші геніальних поетів. У обох випадках нам залишилися дивовижні взірці-поєднання мелодій і поезій.

Колись не писали естрадних пісень. А тепер їх штампують у незліченній кількості за принципом «чим тупіше, тим хітовіше». Дехто з «музичних ліпил» щиро дивується: «Як можна писати пісні на поезію?» Маразм став нормою. Романс перетворився на високу матерію для високочолих, а пісня – на жуйку для широких верств, перепрошую, дебілів, якщо вслухатися в слова. «Ліпили» переконують: «Ну навіщо в піснях взагалі смисл? Достатньо бла-бла-бла і... «фанери».

Сестри Галина і Леся Тельнюк повертають нас до норми – справжньої поезії у піснях і виконання наживо. Вони вивільняють музику з віршів Лесі Українки, Ліни Костенко, Івана Маланюка, Павла Тичини, Василя Стуса, Богдана-Ігоря Антонича, Райнера Рільке... З ними співпрацюють найкращі українські інструменталісти. Кожна нова програма – своєрідний експеримент, проба нового стилю, нового світосприйняття як у виборі текстів, так і музичного супроводу: від акустично-академічної суворості до фольк-джаз-рокової розкутості.

Концерти сестер Тельнюк – сповідально-театральне дійство, світле й емоційно піднесене, пошук сенсу буття, оспівування внутрішньої свободи як необхідної умови творчості.

Лесі та Галині пощастило з батьками: тато – Станіслав Тельнюк – відомий український письменник, літературознавець, поет, перекладач, мати – Неллі Копилова – філолог, редактор, перекладач зі східних мов. З раннього дитинства сестер оточували поезія, живопис, музика українських і світових зразків, що сформувало світоглядні позиції майбутніх артисток. Водночас це ускладнює їм життя – вони йдуть проти шоу-бізнесу, виглядають альтернативою, але в тому і є їхня родзинка-принада. Час покаже, хто залишиться у культурі, а кого змиє дощем забуття.

– Галино і Лесю, для тих, хто не дуже обізнаний з «кухнею» вашого дуету, розпочнімо нашу бесіду з творчого розподілу обов'язків.

Сестры ТельнюкЛеся: – Взагалі-то нашим шанувальникам відомо, що Галя пише чудові вірші, є автором драматичного контраверсійного твору «У. Б. Н» («Український буржуазний націоналізм»), який був поставлений у Театрі імені Марії Заньковецької у Львові та здійснив переворот у свідомості багатьох людей.

Я відповідаю за музичну сторону, хоча здебільшого пісні ми творимо разом. Для того щоб дует був стилістично повноцінним: мав ядро – двох солісток з індивідуальним обличчям – потрібна дуже непроста копітка робота. Ми її виконуємо вдвох. Галя, наприклад, всі свої партії розписує собі сама...

Галина: – Ну це вже деталі, Лесю, процедурний момент, так би мовити. Під час творення дуже важко визначити «компетенції». Це як сімейне життя: складно розподілити обов'язки – хто головний, хто другорядний.

Леся: – Один зварив кашу, другий прибрав...

Галина: – Має бути спільне відчуття всесвіту, життя, дня і ночі. І спільне прочитання загадки життя і смерті: чого ти прийшов на землю, яким підеш. І можливо, головне тільки почнеться, коли ти підеш... Співтворчість – річ майже містична і дуже важко її препарувати буденно. Хоча, звісно, не можна сказати, що ми не плануємо, а живемо, як дві пурхаючі птиці або летючі рибини, які не розуміють, коли викинуться на сушу і для чого це зроблять. Тут є “момент” і планування, і певної іміджевості, яка ніби усталилася. Наприклад, всі вважають, що я дуже енергійна, рухлива, гостра. Мовляв, якщо, написала “Український буржуазний націоналізм”, то і сама як цей націоналізм, можу рубонути з плеча, а Леся навпаки ніжна мрійлива особа.

– Є таке відчуття...

– Але насправді ж усе переплітається. Лесина мрійливість абсолютно не така, яку ми звикли уявляти собі: якийсь пасивний стан романтизму, наїву, напівзабуття або ліричні сантименти слабкої людини. Ні, це не так. Лише міцна духом людина дозволяє собі бути мрійником або стати на певний час квіткою. Треба мати пазурі, голки, для того, щоб себе захищати від зовнішнього світу, щоб не дати своє серце образити, і разом з тим в творах відкривати його і казати: “Ось моє серце, моя душа. Ось я так думаю, уявляю, відчуваю, бачу”. Отже, не так все однозначно, іноді Леся буває з пазурами ого-го-го, а я буваю квіткою. І навпаки. В цьому і полягає наша дуетність.

Сестры ТельнюкВ цей світ нас привів Творець і дав нам можливість творити завдяки батькам, які поселили нас в одній кімнаті, відвели до однієї школи, до одних вчителів. В один прекрасний день ми свідомо сіли до фортепіано, взяли бандуру, вже не як учениці музичної школи, а з власним бажанням творити і зробити щось таке, аби нам не закидали, не сміялися над нашою музикою і словом. Ми осмілилися сказати, що маємо свій світ, і приймайте його таким, який він є. Це не нами визначено було, не нами знайдена ця дорога. Головне полягає в тому, що ми не зійшли з дороги, яка виявилася тернистою і болючою. Перед нами сяяв приклад батька. Як літературознавець він працював над творчістю Тичини, доводив його унікальність і потрібність Україні, писав, що той, хто відмовляється від Тичини, відмовляється від України, від українського слова: класики, поезії, доводив, що Тичина вище політики, він поза політикою. А в сімдесяті роки минулого сторіччя говорити про це було непросто, різні виникали ситуації. І по різному могли сприйняти батька ті, хто був “за” Тичину і “проти”, хто притримувався інших “ізмів”. Власне, цю дорогу, якої йдемо тепер, ми розпочали ще тоді, коли зробили батькові сюрприз, написавши низку власних мелодій на лірику Тичини з циклу “Пастелі”. Тоді Лесі було тринадцять років, це юний зухвалий вік, та ми осмілилися, зробили це. І найголовніше, що батько повірив в нас, він сказав: “Це фантастично, геніально, ви молодці. Я вам дякую”. Батько взагалі був щедрий на похвалу. Я, бува, напишу якийсь віршик, приміром про біле сонце, яке сідає десь за обрієм, питаю у нього: “Ну як?”, а він каже: “Ти знаєш, чудово. Багато хто з поетів не зуміє так написати, не побачить такі образи...”. Ці аванси стимулювали, віра – найбільший поштовх до творення, нам в цьому сенсі пощастило.

Отже, розподілили обов'язки не ми. Так склалося. Ми лише робимо те, що нам дано. Шукаємо себе в різних творчих іпостасях: на концертній сцені, в театральних постановках. Є бажання робити щось для кіно, писати сценарії, малювати картини тощо.

– Нині мистецтво дуже поляризується. А люди потребують засобів відновлення. Хтось від стресів, негараздів, скандалів відгороджується розважальною попсою. Хтось лікується справжнім глибоким мистецтвом, наприклад віршами Ліни Костенко у вашому виконанні. Але ж і ви піддаєтеся деформаціям. Чи змінилися ваші пріоритети, акценти, розуміння місії?

Леся: – Я думаю, що ми стоїмо на тих засадах, з яких починали: прагнемо, щоб світ ставав красивішим і кращим. Ми за красу, навіть за естетську, за речі не приземлені чи матеріальні, а за небесні вертикалі, висоту, – це повинно бути в Людині головним. Найважливіше, що дав людині Бог, – душу, а тіло – вже вторинне, це оболонка, якої потім не буде, а от душа і її наповнення залишаться такими, якими кожен з нас напрацьовує їх на землі.

Яке наше завдання? Та ми не ставимо ніякого завдання, ми щиро ділимося тим, що вважаємо дуже важливим і дорогим для себе, і без цієї справи не можемо жити. Ми нагадуємо, певно, людей, які готують смачну страву і хочуть нагодувати стражденних. Хоча серед них є такі, хто часто навіть не здогадується, що цього потребує.

Галина: – Не розуміє, що на нього чекає шикарна вечеря, досить часто навіть не знає про її існування. Але це вже питання друге, воно, певно, не до нас. Якщо говорити про наше сьогоднішнє суспільство, то дехто каже, що так скроєний світ. Та він скроєний добре, просто його перекроїли-перешили, тож і тріщить по швах і розривається на клапті. А з них створити щось цілісне, здорове і красиве доволі важко. Однак мета поетів, музичних фантазерів, якими є, можливо, і сестри Тельнюк, – у своїх фантазіях зшивати ці клапті, об'єднувати людей, волати або шепотіти до них у просторі, тобто у різні способи кликати їх на свій бік, гуртувати для того, щоб цю роботу було легше виконувати.

Леся: – Треба не забувати, що ми перебуваємо у світовому та європейському контексті. Якщо подивитися на нинішній культурний простір України, то у світовому контексті він виглядає не те, щоб слабо і блідо, це просто...

Галина: – Маргінес.

Леся: – Суцільна провінція, задвірки. Те, що відбувається у нас, не цікавить нікого у світі. І за це стає образливо. Хочеться у світову культуру привнести український аромат, надзвичайно сильний дух козаччини, вражаючу глибину поезії і музики, традицій, історії.

Сестры ТельнюкМи прагнемо якнайбільше людей втягти на нашу орбіту, аби рухатись в одному напрямі. Тішить велика кількість наших молодих прихильників, яким 18-20 років. Вони повністю розуміють те, що ми проголошуємо, для них не є складною наша музична мова, не є депресивною, надуманою, вони її сприймають сучасною і актуальною. І для нас надзвичайно вважливо бути сучасними і актуальними в контексті української молоді, яка прагне бачити правильні шляхи розвитку українського суспільства. Ми ж свою справу робимо в усякому разі чесно, не для заробляння грошей, а для того, щоб, повторю, поділитися нашими важливими відкриттями, до яких ми прийшли, живучі на цій землі.

– Вашою командою створено за найкращими світовими мірками оригінальний музичний фільм під назвою «Тельнюк: Rehearsal» (в перекладі – «Репетиція»). Де можна його побачити пересічному глядачеві, який стомився від рейтингового телемаразму? Яких ви доклали зусиль, аби цей фільм і ваші пісні потрапляли в український ефір?

Галина: – Повірте, ми у двері стукали. Але стикались із гуманітарною неосвіченістю господарів піар-агенцій, хвацькими людьми, які переконані, що можуть зробити з когось зірку або принаймні донести артиста до публіки. У засобах масової інформації також чимало зашорених деформованих особистостей. Однак із нас не треба робити зірок. Ми самі собі менеджери і розуміємо, що хочемо сказати. Ми не запитуємо, якими нам бути. А продюсери «зачісують» усіх під один шаблон, нам же задають одне й те саме тупе запитання: «Яка ваша цільова аудиторія?» або кажуть якісь ідіотські речі, котрі вони позавчали на курсах піару і менеджменту, і, власне, за цими лекалами працюють. Чимало артистів, які мали родзинку, своє обличчя, претендували на творчу елітарність, після м'ясорубки піар-агенцій ставали безликими, як в анекдоті: «Я такий же жлоб, як і ви». Це відбувається тому, що загальна ситуація в Україні і ситуація в шоу-бізнесі нічим не відрізняються.

Леся: – Ну не хочеться ділкам виходити з кабака! В цій клітці легше заробляти гроші.

Галина: – Стан культури нічим не відрізняється від сфери обслуговування, якості продуктів, води, медицини, наших доріг: десь яма, десь хороший відрізок, але там стоїть мент із патиком – якщо ти поїдеш швидше, він одразу «обріже крила» і скаже: «Не можна, платіть штраф, у нас такі правила».

Сестры ТельнюкМи всі є вихідцями з жахливої тоталітарної держави, є жертвами, рабами деспотичного режиму. Наші діди з бабусями, батьки були народжені в страху, і власне всі молодші покоління народжені в страху або в потворностях дикого капіталізму, який прийшов в личині бандитизму на початку дев'яностих років, коли гідність людини вимірювалась не розумом, а кількістю грошей. Апологетика грошей стала способом мислення. Покоління, народжене в кінці вісімдесятих-дев'яностих років, виховано на тому, що найвища цінність – це гроші і посада у владі, але найбільший успіх – втекти з України подалі. Стало модно називати себе космополітом. На нас посунула культура глобалізації, точніше антикультура з диким лицем, адже глобалізація як така - це негативний процес, і якщо входити в глобалізацію, не маючи ще й підґрунтя у вигляді культурних цінностей, то стаєш глобальним смітником. А космополіт називає себе людиною всесвіту. Та яка то людина всесвіту, якщо не розуміє, що це таке і не носить всесвіту в собі!

Леся: - Велику помилку роблять журналісти, коли до культури відносять всілякі “фабрики зірок”. Те, що ми бачимо по телевізору, немає ніякого відношення до поняття культура, замість неї миготять нашвидкуруч зліплені “блискітки” без смаку і світогляду. Це фактично драма зламаних, висмоктаних обдаровань.

Галина: - Як можна порівнювати твори видатних художників Відродження, колосів XIX-XX століття із скульптурними - піонертабірними - спорудами радянських часів у вигляді Павліків Морозових, горністів, доярок, дівчат з веслом? Або як можна мліти від обгорток на цукерках “Любимые” з репродукціями картин Моне? Хоча мені можуть закинути, що ті картини продаються за шалені гроші і навколо цього теж вирує бізнес.

Почекаймо, хто знає... Може, прийде після нас розумніше покоління, яке відмовиться від «жовтого диявола» і спрямує погляд на нові цінності. Витягне шедеври, які були створені в наш час у підпіллі. Їх мало хто бачив, але це справжнє мистецтво, а не кіч. Горять рукописи, зірки зникають, але ж не всі, щось залишається.

Сестры ТельнюкЛеся: – Ще, очевидно, спрацьовує ефект жаги публічності (психологи стверджують, що сімдесят відсотків людей хочуть бути публічними, мріють прославитися), люди, які звертають підвищену увагу на публічність, вважають її важливим аспектом, також втягнуті в процес опопсіння-здешевлення. Певно, це притаманно людській природі, але у великій мірі є гальмом, що заважає іти вперед і робити цілковиті революції у творчості. Заняття творчістю і прагнення бути публічним, популярним – речі несумісні. Принаймні вони не співіснують, бо людина, яка творчо над собою працює, дуже глибоко занурюється в цей процес. Так, вона хоче поділитися своїми скарбами, але творча праця й існування в ній набагато важливіші за всі хвалебні висловлювання. Істинному творцю на них начхати. Йому важливо, що він думатиме про здійснене, що відчуватиме в момент персональної сублімації, тобто творчого злету. Це найголовніше. А фантики марнославства викинуть у смітники, про кіч-цукерки забудуть, це зовсім інше, не будемо все мішати до купи.

 – Дехто називає вас етноспівачками, однак ви набагато ширші цього визначення. Радше ви (це без всяких комплементів) є носіями музики аристократів духу. Цікаво дізнатись, а як за кордоном ставляться до виконавців такого плану? Порівняймо стан речей у нас і у них.

Леся: – Стан речей... там суспільство пройшло необхідні фази розвитку. А ми з нерозвиненого соціалізму стрибнули в дикий капіталізм, або взагалі невідомо куди. І своє минуле потягли за собою...

Галина: – Каліка породжує каліку, тут інакше не може бути. Було страшне суспільство і народилося ще страшніше, ще агресивніше.

Леся: – Виник скалічений шоу-бізнес.

Галина: – Абсолютно хворий. Здоров'я суспільства визначається здоров'ям його культури. Зокрема тим, скільки книжок видається національною мовою, про що вони; яка створюється музика, чи відбувається підтримка класичного мистецтва, як розвиваються академічна музика, балет, опера; визначається кількістю музичних шкіл, радіостанцій, фізкультурних секцій... Здоров'я духу і тіла індивідуумів визначає здоров'я нації. А в нас люди калічаться і гинуть на дорогах з величезними ямами. Все має розвиватися комплексно. Не може бути здорового культурного простору при тій ситуації, яка склалася навколо.

Леся: – За кордоном той пласт культури, який піднімаємо ми (йдеться про поєднання музики і високої поезії), є доволі популярним і потрібним. Славнозвісні британці Стінг, Пітер Гебріел, Кейт Буш американські виконавці Дейв Метьюс, Анні Леннокс пишуть серйозну музику на глибокі філософські тексти, і таких виконавців чимало. Вони цікаві публіці, добре сприймаються, їхня творчість завжди викликатиме інтерес, оскільки піднімає вічні теми, є сучасною для нових поколінь, ніколи не зістариться. І нині є актуальними рок-групи «Пінк Флойд», «Лед Зеппелін», «Діп Пьорпл», і будуть актуальними через п'ятдесят років. Бо співали про те, що завжди хвилювало і хвилюватиме людей в усьому світі незалежно від мови, кольору шкіри і всього іншого.

Сестры ТельнюкГалина: – Мистецтво – це боротьба за індивідуальність, за себе, за своє «я», боротьба проти стадності. Це протест мого «я» проти світу і суспільства, які падають і загнивають, проти їхньої брутальності, брехливості. І цей протест як складова культурного процесу живе всередині багатьох. Він має бути, якщо ми хочемо ствердитися як народ, нація.

Розумні політики схопилися би за це, як за соломину, тому що фактично для будь-якого народу все починається з піднесення культурного процесу. Саме цей момент є визначальним, саме краса і сила національного духу породить бажання зрости економічно. Насправді, як це не смішно для декого, не економіка є первинною, не економічний стан все визначає, а культурні процеси: пошуки ідеї та істини. Саме митці є рушійною силою, тобто братства ідіоритмиків, як їх називають, поети, філософи, художники рухають світом, вони приходять і очолюють людей. У хворому суспільстві їх з'являється все більше і більше.

Леся: Це як сонце, до якого тягнуться, розкриваючись, всі рослини, квіти. Так само духовність, яка закладена в культурі, дає людині тепло, світ, чистоту, відчуття справжності, а отже поєднання з Богом. Тому що справжні духовність і культура завжди спрямовані до Бога, вони на різних рівнях говорять про ту висоту божественну, якої ми всі прагнемо. Гріш ціна всьому, що ми зробимо, якщо воно не буде наповнене цієї висотою-чистотою, якщо не нестиме в собі Духа Святого, воно просто вмре.

Коли вітер довго дме в якомусь напрямку, то всі рослини туди схиляються. Так само і культура має бути вектором розвитку кожної нації, народу, вона спрямовує до чогось найголовнішого.

– На жаль, ці речі, які ви кажете, для багатьох можновладних співвітчизників дикі. Так само є диким для більшості співунів виконувати пісні на вірші Ліни Костенко, Лесі Українки або Рільке. Стало нормою повторювати заспів з трьох слів десятки разів.

Леся: – Це впроваджено тими, хто на цьому заробляє гроші. Вони по іншому заробляти не вміють, тому і роблять цю клітку, в якій їм зручно. В ній самі живуть і нікого туди намагаються не пускати.

Галина: – А ще шоу-бізнес нагадує шалену машину-коток.

– А як за кордоном?

Сестры ТельнюкГалина: – Так само. Це світовий процес. Не можна сказати, що переїжджаєш кордон і там все рожево і кльово.

– Співають на вірші Рембо чи Аполлінера...

Галина: І всі Бодлером зачитуються. Я не знаю скільки відсотків французів досконало знають його. На Заході теж співають лабуду. Такий стан речей унормувався, так працює світова машина. Ми знаємо, що на понятті найвищого почуття – любові, Голівуд заробив найбільше грошей. Поняття кохання знівельоване мільйони разів. Проте кохання є. Як і високе національне мистецтво.

Леся: На Заході його захищає законодавство, яке виконується, на відміну від України. У наших кав'ярнях, в суспільному місцях зазвичай лунає іноземна музика, яку я не хочу слухати, але мушу. У Польщі чи США припустима ненав'язлива інструментальна музика, рідше пісні не на мові чужої держави. Інакше спрацьовує закон. У нас на це ніхто не звертає уваги.

Галина: – Й справді, в американському кафе ви не почуєте італійську або франкомовну пісню. Може бути маленький відсоток іспанською, тому що після англійської це друга державна мова. Отже, в США вуха не ґвалтують іноземщиною.

Леся: – Це стосується радіо- телевізійних каналів, які спеціалізовано крутять попсу, джаз, рок, все що хочете, у виконанні співвітчизників. А у нас будь-який канал виливає, перепрошую, помиї з оголеними дівчатами з усіх країн світу.

Галина: – Вмикаєш новини, а тобі розповідають, скільки балів набрав “фабрикант” Шурінс або Аліса Тарабарова. Яка мені різниця? Мене взагалі це не цікавить, однак на рівні зі світовими новинами біжить внизу стрічка з інформацією, яка є не тільки не важливою, а й абсолютно непотрібною. Це ваш світ, господарі попси, будь-ласка, ви в ньому казіться, дурійте, а ми будемо розквітати у світі своїх мрій, з тими речами, які хвилюють нас.

Сестры ТельнюкСумно, що телебачення здійснює посягання на персональні свободи, не рахується з тими людьми, до касти яких відносяться сестри Тельнюк. Ці люди з нами в одному, так би мовити, інтелектуальному й естетичному братстві. Однак щодня відбувається гвалтування мізків, душ, нема куди податися, тож треба протестувати, писати декларації, організовувати мітинги, піднімати майдани.

Леся: – Цікаво, що складовою українського продукту є те, що створено вітчизняними митцями на російській мові. Але вони теж не мають права на ефір. Проте без кінця звучить іноземщина. Чому ми маємо це слухати? Ясно, що більшість нормальних людей займає пасивну позицію – вимикає телевізор.

– А сестри Тельнюк тим часом є неформатом.

– Це не правильно, це дурниця. Чому я не бачу в ефірі гурти “Плач Єремії”, “Мертвий півень”, “Кому вниз”? Де альтернативні групи, які несуть своє слово, свою музику? Чому в шаленій кількості ллється бруд з екранів? Ці питання також не до нас. Ми вклали свою праці у фільм, який не соромно демонструвати будь-де. Як його побачити? Це питання до певних людей, котрих треба торбити з ранку до ночі, телефонувати їм, кланятися, тицяти гроші. Чи, може, треба брати палицю і бити їх?

– Спрямуймо погляд на вашу творчість. Ви перепробували, певно, всі музичні напрями, стилі...

Сестры ТельнюкГалина: – Так не можна сказати. Інакше це виглядатиме, ніби ми пробуємо те і се, не вийшло – в реп подаємося, не склалося з репом – театром займаємося. Ми творимо музику, яка відповідає слову. Точніше, слово тягне за собою музику. Леся дуже музикальна людина, поезію прочитує музично. Цього навчив батько, він з нами багато працював. Починалося з тичинівських текстів-експериментів. Тато розшифровував їх нам, показував як музичну партитуру, намагався довести, що слово і музика щільно взаємопов'язані. Диктує все-таки слово, в ньому закладена музична форма, є таємні знаки, коди в кожному вірші, є прихований або видимий ритм. Отже, є вірш-блюз, вірш-джаз, вірш-романс, вірш-танго, вірш-балада. Немає такої музичної форми, якій би не відповідав текст. Є навіть вірші-симфонії і вірші-опери. Просто поезію треба правильно прочитати. Лесі це вдається феноменально. Тому в нас така різноплановість: є пісні в стилі реггі і ф'южн, блюзові інтонації, баладні, є монументальність, епічність, етнооснова, є навіть певна гімнічність або ж величність. Нещодавно Леся написала пісню на слова Бернса «Моє серце у верховині». Це ніби гімн Шотландії, а може стати й гімном України. Гарно вийшли «Конфуцієві притчі» Шиллера.

Леся: – Ми намагаємося робити так, щоб все було гармонійно, не одягаємо чужу одежину і не залазимо не у свою шкіру.

Галина: – Для того щоб зробити Шиллера сучасним, не треба вбирати його у рвані джинси і співати в стилі R'n'B, це абсолютно неправильно. Подібний стиль пасує до зеківської музики, а ще краще для виявлення пристрасного, суто фізіологічного кохання. Але ми не можемо на музику R'n'B покласти «Думи мої, думи», як це, до речі, зробив український гурт «Дилема», не знаю для чого... Такого плану спроби абсолютно незрозумілі. Як можна намастити голову бріоліном бідному Франкові, зробити з нього надсучасного гламурного красеня й у шортиках пустити по подіуму. Це маразматичне поєднання.

– Що конкретно можна очікувати від вас в найближчій перспективі?

Сестры ТельнюкГалина: – Останнім часом ми активно презентуємо міжнародний проект “СОНМО” (плід співпраці київської студії звукозапису “Комора” та лондонської студії “Sensible Music”.  Запрошуємо всіх, приходьте, пригощайтеся тим, що приготували сестри Тельнюк. Диск, пішов у продаж, його можна буде придбати і на концерті, ну а музику почути-побачити наживо. Це унікальний світ фентезі, який надасть певний захист: адже музичними срібними нитками можна буде зшивати уламки своєї душі і розбитий на друзки світ.

Леся: – Цитуючи Галину Тельнюк, скажу: “Повернімося лицем до сонця”.

– Пані Галино, ви опрацьовуєте щоденники батька. Коли чекати книжку?

– По-перше, цю справу треба закінчити. Багато вже зроблено, думаю, десь половина. Це дуже серйозна кропітка робота, особливо з огляду на те, як батько серйозно ставився до укладання тичинівських творів, до приміток і пояснень. Це не просто розшифровка його щоденникових записок, тобто пухких зошитів з роздумами, віршами, перекладами, новелами... Літопис сімдесятих років необхідно супроводити примітками-тлумаченнями, аби читач краще все зрозумів, зокрема, таку структуру у держави як Спілка письменників України, з її тайнами-секретами, партійністю, багатовекторністю. Є цікаві інтригуючі речі в цих щоденниках, і дуже чесні.

Я з великим задоволенням цим займаюся, ми любили нашого батька і вважали його одним з найкращих представників людства на планеті. Ми щасливі, що його доньки.

Читаючи щоденникові записи, ніби бачиш людину зсередини, з'являється ще більше теплоти, сентименту, батько ще красивіше розкривається, а коли деякі таємниці відкриваються, ти бачиш його вже як дитину, незахищену, розгублену, тому що час був каверзний, не давав конкретних відповідей.

Втім, наш час – ого-го-го.

Володимир КОСКІН


07.07.2010



Комментарии пользователей



Добавить комментарий | Последний комментарий