Мои друзья - Володимир Рунчак: "Я маю творити, а не займатися холуйством".

Володимира Рунчака вважають яскравим українським композитором у Великій Британії, Німеччині, Хорватії, Угорщині, Чехії, Швейцарії, Франції, Росії... Тобто там, де часто влаштовують концерти сучасної музики і загал пристойно знається на творчості композиторів, які не пішли за вічну межу.

В Україні, де ставлення до своїх пророків неоднозначне, Володимира Рунчака добре знають колеги, а також прошарок вірних шанувальників. Замало! Бо це неймовірно цікавий митець: не просто епатажний, неординарний, а глибокий, своєрідний – по-справжньому талановитий. Так, він один із найбільш авангардних наших композиторів, але не належить до так званих какофоністів. Його твори несуть гармонію. Їх характеризує поєднання емоційності, точності форми, високої духовності, гумору та сучасних засобів виразності. Це портрети сучасного буття, які до того ж збирають наші розхристані душі докупи.

Володимир Рунчак є серцем і душею камерного ансамблю «Нова музика в Україні». Заснована ним однойменна концертна серія вилилась у сотні прем'єр і десять компакт-дисків (зрозуміло, їх могло бути набагато більше).

Рунчак диригує різними оркестрами та ансамблями в Україні і за кордоном.

Бажаний гість на престижних світових заходах, він влаштовує власний «Фестиваль музики композитора Володимира Рунчака».

Викладає в Національній музичній академії імені П. Чайковського.

Його музичне життя складалося непросто і парадоксально. Закінчивши Луцьке музичне училище в 1979 році, Рунчак вступив до Київської консерваторії як баяніст. Після двох років навчання подався ще й на композиторський факультет. На державний іспит з композиції подав Камерну симфонію № 1 пам'яті Б. Лятошинського (1985). Спочатку твір оцінили на «двійку», а потім ледве натягнули «трійку». Згодом Рунчак отримав три Grand Prix на міжнародних композиторських конкурсах. А для тих, хто розуміється на західних стандартах сучасної композиції, він є незаперечним авторитетом, що підтверджено багатьма рецензіями в зарубіжній пресі.

Епіграф до Другої симфонії Володимир Рунчак знайшов у творі Ф. Достоєвського «Сон смішної людини»: «Я бачив істину, і знаю, що люди можуть бути прекрасні і щасливі, не загубивши здатності жити на землі. Я не хочу і не можу повірити в те, щоб зло було нормальним станом людей. Однак вони всі тільки над моєю вірою сміються. Але ж як мені не вірити? Я бачив істину, – не те, що винайшов розумом, а бачив, бачив її живий образ у такій наповненій цілості, що не можу повірити в те, щоб її не могло бути у людей...»

Така мотивація творчості, як на мене, заслуговує схвалення і поваги.

– Пане Володимире, у музику Ви входили як бунтар, сповідуючи незалежність, несхожість, авангардність. Які трансформації і деформації з Вами сталися за роки творчої праці?

– Гадаю, найкраще можуть оцінити мої дії, твори, слова, висновки ті, хто стежить за моєю творчістю. Та все ж відповім. Мені здається, що певною мірою я не змінив своїх переконань, які напрацьовував з раннього дитинства. Життя складалося непросто: батько дуже рано помер, мама – медсестра, мені треба було думати не тільки про заняття музикою. Тернистий початок підготував до складної життєвої дороги. Доля справжнього митця – це подолання труднощів, адже він часто конфліктує з суспільством, пропагуючи свої цінності. Його думки та переконання заважають стереотипам, які панують у сфері моральних, політичних, товариських, грошових відносин.

Коли я вступив до Спілки композиторів України, то одразу заявив, що композитори мають відмовитися від почесних звань, нагород і премій, оскільки не держава і колеги мають визначати рівень майстерності митця, а виконавці, слухачі, час, історія. Тим самим я зрікся наперед, на все життя, всіх регалій. І жити стало набагато легше. Я сконцентрував увагу тільки на творчості.

Дуже часто наші митці націлені на всілякі нагороди, буквально випрошують їх. П'ятнадцять років я працював у системі Спілки композиторів України (референтом, зав. творчими комісіями, відповідальним секретарем у КО НСК України) і, повірте мені, знаю про що кажу. Крізь мої руки проходила вся «макулатура» щодо нагородних справ, якими я мусив займатися, бо то була моя робота. Натомість для себе я раз і назавжди визначив ставлення до цього марнославства. Мені ніхто не закине, що я отримав звання заслуженого чи народного артиста, лауреата. Мало того, я просто насміхаюсь над цим, створюючи композиції на зразок «Дайте Шевченківську премію всім, хто хоче її мати» для двох саксофонів. Кілька разів цей твір виконувався під іншою назвою: «Дайте дві Шевченківські премії всім, хто хоче мати одну».

Я ніколи не зраджував свої професійні, естетичні ідеали, не писав халтур за гроші, як це роблять деякі мої колеги. Я їх не засуджую, це справа і вибір кожного. Зате мені нема потреби зрікатися жодного свого твору. Я не червонітиму, бо щось не те підписано моїм прізвищем, адже ніколи не потакав кон'юнктурі та конформізму. Якщо це не так, хай у мене кинуть камінь.

Я завжди хотів займатися тільки музикою. Створюю і доношу її до людей, диригую різними оркестрами і ансамблями, тим самим підносячи державу. І за це не вимагаю ніякої винагороди від неї. Відверто кажучи, практично 99% усього, що зроблено з однодумцями, втілено в життя без державної підтримки. За двадцять років діяльності ансамблю «Нова музика в Україні» на наших творах виросло практично покоління слухачів. У середньому ми щороку проводимо 25–30 ексклюзивних концертів в Україні. Відома фірма «Атлантік рекордз» випустила солідним накладом десять дисків, які можна купити в магазинах. Це велика справа, і ми нею пишаємося.

Хочу вірити, що і далі буду послідовним, не поступлюся своїми переконаннями. Втім, готовий вислухати критику і подякувати за неї.

– Так, на Заході, немає системи звань і нагород, але там є система грантів. В Україні композитор творить зазвичай ціною неймовірних зусиль, заробляючи на життя в суміжних професіях. Отже...

– Я засуджую холуйство, яке існує в нашій країні, незважаючи на те, що ситуація політично та ідеологічно змінилася порівняно з радянськими часами. Комуністи віддали владу, але залишили систему звань. Демократи навигадували ще й нові винагороди і регалії. До всього долучилася церква, хоча вона має займатися своїми справами, держава – своїми, а митці повинні творити.

Тому я підтримую західну модель існування музиканта, де панує система грантів. Я за приватні видавництва, які друкують твори композитора, отримуючи від цього свій відсоток. Вони рекламують, просувають митця і зацікавлені в тому, щоб його музика дійсно виконувалася, чого прагне, звісно, і він сам.

Переконувати владу або колег, що треба відмінити звання-подачки, я не буду. В мене просто немає часу. Однак і ставлення до цих питань міняти не збираюсь.

– Отже, Ваші зусилля спрямовані на написання музики, диригування, викладання, організацію фестивалів, пропагування творчості колег. Та це проходить повз увагу Міністерства культури, яке має фінансово підтримувати таку діяльність?

– Гадаю, на те, чим я займаюся, держава ніколи не дасть кошти. Комуністи не давали. Прийшли демократи, їм теж це не потрібно. Тепер справами заправляють колишні комсомольці.

Коли бачу, як випрошують кошти, скажімо, відомі творчі організації на кшталт Національної спілки композиторів України, Національної всеукраїнської музичної спілки, я розумію, що Міністерству культури майбутнє української музики не потрібне. Воно композиторську школу не підтримує в мінімально необхідному обсязі, тому для себе вирішив раз і назавжди: не мати жодних справ з Міністерством культури та його управліннями. Я не стою літерою «Г» і не випрошую у мінкультівців те, що вони мають робити за законом. Не бюрократи фінансують культуру, а держава. Але чиновники – це гребля, яка фільтрує-всмоктує фінанси. Вони свою роль у сфері державного будівництва культури розуміють, м'яко кажучи, неправильно.

Багато наших митців наївно сподіваються, що Міністерство культури їх підтримає. Майже скасовано державні замовлення на написання музичних творів і їхнє придбання. Все це передано до національних творчих колективів. А що, п'єси для фагота, струнного тріо чи новаторський твір, скажімо, для семи саксофонів не потрібні? Чому українські композитори мають писати тільки для симфонічного оркестру чи великого хору? Тільки через те, що ці колективи мають національний статус? Якщо це не розуміє чиновник Міністерства культури, то профілююча композиторська творча спілка мала б йому це пояснити, або ж ставити питання про фахову відповідність чиновника.

Раніше держава фінансувала творчі спілки напряму, з певного часу – через посередника: Мінкульт. Дасть гроші – можна проплатити комунальні послуги, телефони, провести концерт чи фестиваль, а не дасть, відповідно приходить позов до суду, телефони вимикають, виселяють тощо.

Отже, як митець я для себе вирішив: з рідною державою справи не мати. А от з культурними і дипломатичними представництвами інших країн, акредитованими в Україні, успішно співпрацюю, вони підтримують наш ансамбль і концертну серію “Нова музика в Україні”. Ми виконуємо музику цих держав і, звісно, також твори українських композиторів. Відома фраза “Захід нам допоможе” у нашій ситуації, слава Богу, спрацьовує. Чи допоможе колись Україна – не знаю.

– Чи справді Вам удалося в Україні розвінчати міф, що, мовляв, сучасну серйозну музику ніхто не хоче слухати і виконувати? І яким, до речі, є ставлення до неї на Заході? Чим ми відрізняємося?

– Стосовно того розвіяв я міф чи ні, хай дають відповідь музиканти і слухачі. А от щодо того чим відрізняється ситуація на Заході і в Україні з виконанням, виданням, поширенням сучасної музики, то скажу, що закордонні мінуси не йдуть ні в яке порівняння з нашими плюсами. Отже, все краще, що є на Заході, треба негайно впроваджувати у нас, аби позбавлятися наших негативів.

На Заході сучасна музика виконується набагато частіше, ніж в Україні, фестивалів безліч. У нас – фестивальне гетто. Сучасна музика дуже мало звучить у філармонійних організаціях, інших концертних агенцій у нас немає, звісно, це погано. На моє переконання твори сучасників потрібно вводити у всі концертні програми (симфонічні, камерні), тобто як одне ціле вони мають звучати в “обіймах” класики. Щоб для слухача не було естетичної  та стилістичної перерви, інакше сучасна музика виглядатиме чимось надзвичайним, чужорідним, хоча насправді все це є одна ріка, у якій знайдеться  місце всьому талановитому. Підготовлене вухо відторгне все бездарне, конформістське, низькопробне, непрофесійне.

У нас сучасна музика звучить переважно на певних фестивалях, а музиканти, які грають давню класику, не завжди й присутні на них. Виходить, що ми композитори варимося у власному соку, слухаємо одне одного, часто не бажаючи цього, але мусимо. І дуже часто композитори не розуміють, що висловлення “Твій твір був кращий в цьому концерті” або “Sehr interesant” зовсім не похвала. А от коли сучасний опус звучатиме поруч з музикою Баха, Рахманінова, Стравінського і Шенберга, то композитор ще подумає чи поставити його в цю програму, бо він може не витримати конкуренції. Відповідно і музикант-концертант (не той, якого наймають на фестивальну роботу) теж добре подумає, чи включати твір сучасного композитора в свій репертуар, аби він логічно вбудувався в концертну програму і сподобався слухачам...

На Заході – інші проблеми, там вже публіка розбещена тим, що сучасної музики звучить справді багато. Скажімо, у Парижі чи в Стокгольмі нема проблем переслухати за тиждень 6-10 подібних концертів у прекрасних виконаннях. І часто слухач не розуміє, що дійсно є добре, а що погане, бо іноді “за деревами не видно лісу”. І коли з'являється щось надзвичайне, талановите, то буває,  йому теж адекватної оцінки не дають. Часто через те, що надто важливу роль грає реклама. Музичне видавництво, якщо ставить карту на митця, так шалено його розкручує, що обов'язково отримує прибутки, навіть за провальні антихудожні твори, бо це бізнес.

У нас такого в серйозній музиці не існує, нема жодного митця, на якого поставило б якесь наше видавництво (бо їх просто нема), а “Музична Україна” животіє у розваленому стані. Тому маємо інший крен: який би геніальний твір не пролунав на фестивалі, він абсолютно всім байдужий, – з цього приводу нічого не відбувається ні в Спілці композиторів, ні в Міністерстві культури. Якщо тебе газета похвалила або посварила, теж нічого не відбувається. На Заході, коли з'являється хороша стаття, скажімо, в “Нью-Йорк таймс”, композитора одразу ангажують, з'являються замовлення, і тобі, дійсно, не треба хапатися за всі роботи – ти займаєшся суто творчістю.

А у нас: твори – в ополонці проблем і потрібні лише їхнім авторам, на зразок “хочеш писати – пиши”. Однак якщо ти приймаєш цю ситуацію, то мужньо верши своє діло, бо “справа спасіння тих, що тонуть, в руках самих тих що тонуть”. До того ж існує система наших нетлінних заздрощів: якщо комусь добре, то із-за цього іншому – погано. Тож для того, щоб було насправді добре, треба засукати рукава і робити, щоб було гарно не тільки собі, а й іншим. Нема чого жалітися. Саме таку мистецьку позицію я і займаю.

– Колись в інтерв'ю Ви сказали: “Я маю багато невиконаних творів. Наприклад, більшість хорової музики не виконувалася жодного разу. Я вже навіть шкодую, що витратив на неї стільки часу. Але тоді це була моя творча потреба. Зараз уже чітко розумію, що надії на її виконання немає”. Отже, чи змінилося щось в бік кращого? Що допомагає не опускати руки і крила?

– Так, справді, хорової музики у мене багато і я писав її без усяких замовлень, бо серце того хотіло. До речі, більшість цих творів – духовні, вони створені тоді, коли це не було модно, потім вже духовну музику почали всі писати, а я перехотів. Коли я чую тонни духовної музики, що зараз активно видають на гора люди, котрі раніше писали комуністичні кантати, то у словах “Слава Богу” насправді пробивається “Слава КПСС”. Мені мало віриться в щирість цих митців, та я не піддаю їх осуду, це вибір кожного. Але музику і серце не обманеш, на сцені ми є голі, і якщо я можу дуже гарно розповідати про те, який я хороший, а ви прийдете на концерт і почуєте конформістську або просто малохудожню ганьбу, то ви скажете, що я брехун. Тому “говорунів” треба сприймати обережно, хай про художника говорять виставки, про письменника – книги, про композитора – концерти.

Стосовно моєї хорової музики, то стався малесенький прорив. З 9-го по 14 березня 2010 року відбувся фестиваль моєї музики. Останній концерт був хоровий, пролунали також і  прем'єрні твори, хоча деякі з них створені ще у в 1981 році. Наприклад, кантата “Невільничі пісні” на вірші Лесі Українки в семи частинах була написана під час навчання в консерваторії як підпільний твір, тоді практично більшість моїх творів була написана таким чином, вони не виконувались, їх навіть не можна було комусь показати. Які можуть бути “Невільничі пісні”, коли всі будували успішно комунізм! Згодом твори не виконувались тому, що казали: “Складно”. Слава Богу, Муніципальний камерний хор “Хрещатик” під орудою художнього керівника і головного диригента Павла Струця взявся за цю програму, виконав, зокрема, і молитву “Господи, Боже наш”, і “Нагірну проповідь”. Дякую і віддаю належне хору “Хрещатик”.

Одна з ключових проблем нашої хорової музики полягає в тому, що колективи (при тому, що є дуже хороші) часто співають музику технічно не складну, яку хорошим музикантам можна спокійно навіть з листа прочитати. До того ж додаються певні ідеологічні, кланові “нюанси”, скажімо, треба заспівати твори такого-то автора, бо він визначний, має звання та регалії. А за твори не “орденоносців”, що написані підвищено складною мовою, хорові колективи, на жаль, не беруться. Але я на це дивлюся філософські: якщо твір не звучить, то це не означає, що він того не вартий. Або справді вартий того, щоб не лунав.

– Серед турбот які найсвіжіші здобутки гріють Вам серце, живлять оптимізмом? Пригадую, як один скульптор сказав: «Творчість – це боротьба з дискомфортом. Створив вдалий твір – і в душі на певний час оселяється комфорт».

– Без кокетування скажу, що все написане мною, це – мої діти, котрих люблю однаковою любов'ю. Але стається так, що деякі з них більш успішніші, хоча спочатку цієї ознаки не було видно. Другі вважаєш більш вдалими, а вони – у шухлядці, скажімо, та ж хорова музика. Я уже, відверто кажучи, навіть і забув, що її написав. Твори набувають сенсу тоді, коли або виконуються, або записані на диски, що продаються. А коли вони в нотах, це ще нічого не доводить. Я можу принести стос нот і сказати: “Ось бачите, моя музика, зокрема симфонічні партитури”, а ви подумаєте: “Ненормальний”. Музика має виконуватись, романи – видаватися, картини – виставлятися, кінофільми – демонструватися.

Стосовно творів, створених за останній час. Написана оркестрова і ансамблева музика, для сольних інструментів. На жаль, не писав для музичного театру та кінематографу, це окреме велике питання, лишень ескізно скажу, що наші театри економлять на музиці, а українського кінематографу і досі бракує. Тому продовжую писати те, що може бути виконане.

З симфонічних творів, то один з останніх має назву: “fortepiano, концерт для симфонічного оркестру без фортепіано”. Цей твір був замовлений оркестром з Мюнхену і в червні минулого року там відбулося три концерти, я був присутній на прем'єрі, все пройшло добре. Цей твір також виконувався кілька разів в Україні, зокрема, в Одесі і Харкові: я диригував філармонійними оркестрами; його виконував також Національний симфонічний оркестр України під орудою Володимира Сіренка.

Порівняно недавно написав “Гімн усіх альтистів світу, ритуальний танець” для чотирьох альтів, який виконує квартет альтистів з Австрії, зараз вони в Іспанії його грають. Тричі “Гімн...” презентувався в Україні.

У Відні має відбутися прем'єра (у жовтні) твору, написаного для австрійського ансамблю “Ресконсил”.

Найсвіжіший твір – “Гомо люденс, №8” для туби. У мене є серія творів, які мають цю назву, що означає: людина, яка грає. І грає не просто на інструменті, а складає мозаїку життя, тобто за письменником Германом Гесом «Грає в бісер». 

Нещодавно написав також твір для швейцарського ансамблю Ensemble fur Neue Musik Zurich, в березні має бути прем'єра, у них ювілей, тридцять років ансамблю, і тим композиторам, твори яких вони виконували раніше, були замовлені однохвилинні п'єси.

На фестивалі у Швеції (4-11 квітня) були виконані чотири мої саксофонні твори.

– З чого почалося диригування?

– Так, моя творча робота – не тільки створення музики, я багато диригую. Двадцять років тому, коли я працював у Київській організації Спілки композиторів України, був створений камерний оркестр, я очолив його. Ми переграли дуже багато музики, яка не виконувалася до того в Україні, основна причина – ідеологічна. Передусім заборонялося грати “західний авангард”, хоча, власне, то уже була світова класика, але у нас вважалася авангардом, себто чимось поганим. Не дозволялось виконувати чимало творів українських композиторів, які не були конформістськими.

Згодом камерний оркестр “Нова музика в Україні” плавно реформувався в камерний ансамбль. Підстави, звісно, фінансові, щоправда, ансамбль має певний плюс – мобільність. Можна їхати на гастролі з двома чи п'ятьма музикантами, отже, в цілому багато концертів грати. Колектив існує двадцять перший рік, я дуже радий цьому.

Я також – гастролюючий диригент, і провожу концерти з різними симфонічними і камерними оркестрами як в Україні, так і за кордоном. Зокрема, в сезоні 2007-2008 я був призначений головним запрошеним диригентом державного камерного оркестру Азербайджану імені Кара Караєва. Рік там працював, умови дуже хороші були створені, я не мусив в Баку сидіти, приїжджав тільки на свої концерти, відповідно на ті, які не проводив, мав право запрошувати чотирьох гастролюючих диригентів. І фінансово було поставлено дуже добре, всі з задоволенням працювали.

Пізніше я неодноразово їздив до Баку диригувати, в тому числі і симфонічним державним оркестром Азербайджану. Тепер підписав контракт на сезон 2010-2011, мене запросили знову на цю посаду, знову маю провести десять концертів, зараз формую програми.

В Україні здебільшого займаюсь виконанням сучасної музики українських і зарубіжних композиторів, хоча за потреби виконую також і класику, зокрема, на січневому концерті в Харкові ми виконували два твори Римського-Корсакова. Нема жодних заперечень щодо класики, просто її грають набагато більше, ніж сучасну музику, і я думаю, що це не дуже коректно перед сучасними авторами, їх також треба виконувати, і якщо я можу бути корисним своїм колегам, то я це намагаюсь робити.

– Нині такий час, коли змішуються стилі, напрямки, жанри. Іноді важко виокремити: це джаз, академічна чи авангардна музика... А чи виникав у Вас задум піти на співпрацю з джазовими виконавцями та фестивалями? Ваша музика, як на мене, в джаз вписується. Було б цікаво почути Ваші твори, наприклад, на фестивалі «Jazz in Kiev», які проводить Олексій Коган.

– Я думаю, що постмодерна ситуація в мистецтві взагалі і в музиці зокрема відкриває перед композитором широке поле різностильових впливів. При тому, звісно, найголовніше – висока художня вартість твору.

Суто джазових творів у мене немає, але елементи джазу, як і елементи фольку, колажу інших всіляких впливів, напевно, можна знайти в моїй музиці, і я до цього абсолютно нормально ставлюся. Знову ж таки я хочу, щоб в цьому люди знаходили художню якісність і технічну досконалість. Олексія Когана я знаю давно, слухаю його передачі на радіо «Ера», дуже ціную його як музичного журналіста і організатора джазового руху в Україні. Було б цікаво вийти на співпрацю з ним.

Мені здається, що нині в мистецтві все найцікавіше може з'явитися на грані, на перехрестях, на межі жанрів, естетик, стилістик і навіть на стиках взаємно відштовхуючих речей синкретичного плану, де можна поєднати дуже багато всього. Найкраще це було би втілити в музичному театрі. Але переконаний, що сучасне оперне мистецтво і музично-театральна сцена (звісно, не концертна) до цього в Україні не готові. Я не знаю, хто міг би співати подібні спектаклі. Не знаю, хто міг би їх поставити, таких режисерів я теж не бачу. В Національній опері, коли я, бува, розмовляю з колегами, кажуть: “Дайте нам шедеври”. Мене це дивує, я тоді хочу спитати: “А хто ж з вас Караян, Тосканіні? Хто на такому рівні продиригує? Хто так зрежисує? Хто заплатить так, як платили класикам? І де наші зірки, котрі здатні заспівати не хрестоматійну італійську арію, а те непередбачуване, що композитор напише? Отже, вважаю, що в сценічному мистецтві у нас величезні прогалини. Перспектив на швидке одужання я не бачу, але консолідація, співпраця музикантів різних жанрів – це найкраще поле для плідних експериментів.

Проблема над нашим творчим світом нависає двояка. З одного боку, ми не маємо державної гуманітарної програми, з другого боку, митці не консолідовані. У цеху письменників їдять один одного, у цеху композиторів з'їдають один одного, у художників те саме, і так далі.  Насправді у справжньому мистецтві дружать не цехами, а дружать спільною естетикою, наприклад, мінімалізм сповідують і в образотворчому мистецтві, і у музиці, авангард і там, і там, академізм так само. І на цій основі митці можуть об'єднуватись, але аж ніяк не на тому, що одні пишуть музику, а другі малюють – картини.

Дуже часто у Спілках має місце роз'єднаність через те, що чиїсь твори більше виконують, видають, а хтось отримав звання, премію. Насправді дружби, спільності спілчанської немає, тому, можливо, через якийсь час з'являться об'єднання за естетичними переконаннями. Якщо, наприклад, мій колега, сучасний композитор пише в манері дев'ятнадцятого століття, мені нема про що з ним говорити. Інший член Спілки, скажімо, спрямовує свою мистецьку дорогу на отримання звань, премій і нагород і відповідно посад, і врешті місця на Байковому кладовищі, – мені знову ж таки нема з ним про що говорити. Зате було б дуже цікаво поспілкуватися з художниками (у всіх мистецьких сферах), які відкривають нові світи. Але ми, на жаль, роз’єднані.